Шталаг 364
Боєць. Романтик. Письменник.
Лицар, автор, воїн.
Врешті-решт, людина.
Поет, який визначає свій час та місце думкою, глибина якої – глибина самого серця. Відомий в вузьких колах, він позиціонує себе крізь творчість, що, втім, є вкрай невизначеною, гострою та холодною, подібно до леза.
…
“і байдуже, що там, наприкінці:
я як тоді, дивитимусь в обличчя.”
крокує лицар в темряву одвічну
стискаючи недопалок в руці.
– Шталаг 364.
Геній ще поки невизнаного митця – руйнівні та живі почуття, скляні, напівмертві очі й пошрамоване окопами серце: біль, який проникає і дістає набагато далі, ніж може боліти душа.
Біль, який визначає і трансформує кожного поета: подібно до мідного бика, що знову, раз за разом перетворює викрики на пісні, його біль, кров, піт, контузії та безсонні ночі – творчість, просякнута Богом. Творчість, створена для людей.
І він знає, що не буде прийнятий. Не шукає слави чи визнання – але ми знаємо йому ціну. І знаємо, що слава знайде його сама.
***
день гнева
кто вам сказал, что жизнь ценна?
кто вам сказал, что воздух вечен?
стрелы пусть крохкий наконечник
алкает цель
кто вам сказал, что очи скал
запомнят наши с вами лица?
пусть снова пляшет над столицей
багровый зверь
кто вам сказал, что это небо,
влюбилось в суету земли?
пусть траки в вековой пыли
торят нам путь
кто вам сказал, что солнце светит,
даруя право жить любому?
пусть птицы из огня и хрома
найдут мою и вашу грудь
сегодня праздник в каждом доме,
все руки к небесам воздеты
и каждый рот открыт в истоме –
летят ракеты!
***
Лицар, що став в авангарді культурного фронту, а діяльність якого не здатна залишити байдужим – плоть і дух українського народу; сіль, яка насичує землю та впивається у розʼятрені, свіжі рани – образ, створений сумісно Богом та поетом.
Втім, правдивий;
Гаряча кров й холодний розум, який рясніє рядками віршів – сказ, біль та відраза того земного пекла, яке знову та знову проривається назовні.
***
волчья яма
старик Альберт – моя отрада
служили мы в одном отряде
он спас меня от смертной доли
когда осколок ранил голень.
он сына в мою честь назвал
как жаль, что лишь мемориал
запомнил, где развеян дымом
солдат, несущий моё имя.
мы любим в шахматы сыграть
по четвергам, у речки, в пять
и любим петь навеселе
про сослуживцев, что в земле.
однажды я и друг Альберт
как только занялся рассвет
пошли без гончих на охоту:
увидеть лес и вспомнить роту.
шутили, пели и курили
табак, что с запахом ванили
мы заплутали ближе к ночи
и провалились в яму волчью.
мы всё сидим, я и Альберт
давно уж занялся рассвет,
с ветвей дерев на дно темницы
спадают тени нам на лица.
сгнили двя дня, на третьи сутки
закончились табак и штуки
и всё внутри подобно солнцу
сжигает голод. к благородству
солдаты, право, не привычны
забыв про публику и личность
я и Альберт сцепились в драке
в горячем от видений мраке
я раскроил ему висок.
от уха и наискосок
до лба железной табакеркой
и вот в багровом фейерверке
мой друг Альберт сошёлся с сыном.
я припадал к его сединам
я припадал губами к ране,
большими, жадными глотками
я наполнялся лучшим другом
и где-то за полярным кругом
и за границами подкорки
где я, Альберт и пуд махорки
так радостно, товарищ мой
железнолицый, золотой
тому, как наш дует раскошен,
бьют Авель с Каином в ладоши,
все пушки, что на свете есть
ударят залпом в нашу честь.
так в волчьей яме я прозрел
молися богу как умел,
воздел глаза и замолчал.
я осознал, я осознал.
***
Його шлях туманний, але вкритий славою, пилом та потом – атрибутами справжніх філософів та поетів: Київська компанія. Серебрянське лісництво. Нью-Йорк. Часів Яр. Купʼянський напрям. «За особисту хоробрість».
Рядки ж, навпроти – живі. Надто, надто живі.
***
я надел на винтовочный штык своё детское сердце.
как с любимий игрушкой, я с ним ковыляю впотьмах
пока в стылой груди пепелищем чернеет Освенцим
и алеет Дахау в раскаленных до звона мозгах.
в равнодушное небо стучусь обескровленным лбом,
проклинаю дороги следами истоптанных берцев
в переполненных барах ищу разговора с Христом,
по пустым переулкам несу на штыке своё сердце
***
Але – справжні. Не брешуть.
Вбивають наповненістю, й вбивають правдою. І в цьому – Шталаг 364.
Історія солдата, людини та особистості – імʼя, яке вам доведеться віднайти самостійно.
Імʼя, закрите тайною людожерства та неприйняття, кровʼю та потом – людське, справжнє, живе. Імʼя, яке пише історію.
Історія, яку варто запамʼятати.
Втім, хто ми без них?
