Шталаг 364 – “Лицар Тевтонських лісів”

МЕТАРОМАНТИКА
17 Лютого, 2025

Шталаг 364

Боєць. Романтик. Письменник.

Лицар, автор, воїн.

Врешті-решт, людина. 

Поет, який визначає свій час та місце думкою, глибина якої – глибина самого серця. Відомий в вузьких колах, він позиціонує себе крізь творчість, що, втім, є вкрай невизначеною, гострою та холодною, подібно до леза. 

“і байдуже, що там, наприкінці:

я як тоді, дивитимусь в обличчя.”

крокує лицар в темряву одвічну

стискаючи недопалок в руці. 

                                                – Шталаг 364.

Геній ще поки невизнаного митця – руйнівні та живі почуття, скляні, напівмертві очі й пошрамоване окопами серце: біль, який проникає і дістає набагато далі, ніж може боліти душа. 

 

Біль, який визначає і трансформує кожного поета: подібно до мідного бика, що знову, раз за разом перетворює викрики на пісні, його біль, кров, піт, контузії та безсонні ночі – творчість, просякнута Богом. Творчість, створена для людей.

І він знає, що не буде прийнятий. Не шукає слави чи визнання – але ми знаємо йому ціну. І знаємо, що слава знайде його сама.

 

***

день гнева

кто вам сказал, что жизнь ценна?

кто вам сказал, что воздух вечен?

стрелы пусть крохкий наконечник 

алкает цель

кто вам сказал, что очи скал

запомнят наши с вами лица?

пусть снова пляшет над столицей

багровый зверь

кто вам сказал, что это небо,

влюбилось в суету земли?

пусть траки в вековой пыли

торят нам путь

кто вам сказал, что солнце светит,

даруя право жить любому?

пусть птицы из огня и хрома 

найдут мою и вашу грудь

 

сегодня праздник в каждом доме,

все руки к небесам воздеты

и каждый рот открыт в истоме –

летят ракеты!

***

Лицар, що став в авангарді культурного фронту, а діяльність якого не здатна залишити байдужим – плоть і дух українського народу; сіль, яка насичує землю та впивається у розʼятрені, свіжі рани – образ, створений сумісно Богом та поетом.
Втім, правдивий;
Гаряча кров й холодний розум, який рясніє рядками віршів – сказ, біль та відраза того земного пекла, яке знову та знову проривається назовні.

 

***

волчья яма
старик Альберт – моя отрада
служили мы в одном отряде
он спас меня от смертной доли
когда осколок ранил голень.

он сына в мою честь назвал
как жаль, что лишь мемориал
запомнил, где развеян дымом
солдат, несущий моё имя.

мы любим в шахматы сыграть
по четвергам, у речки, в пять
и любим петь навеселе
про сослуживцев, что в земле.

однажды я и друг Альберт
как только за‌нялся рассвет
пошли без гончих на охоту:
увидеть лес и вспомнить роту.

шутили, пели и курили
табак, что с запахом ванили
мы заплутали ближе к ночи
и провалились в яму волчью.

мы всё сидим, я и Альберт
давно уж занялся рассвет,
с ветвей дерев на дно темницы
спадают тени нам на лица.

сгнили двя дня, на третьи сутки
закончились табак и штуки
и всё внутри подобно солнцу

сжигает голод. к благородству 

солдаты, право, не привычны 

забыв про публику и личность
я и Альберт сцепились в драке
в горячем от видений мраке
я раскроил ему висок.

от уха и наискосок 

до лба железной табакеркой 

и вот в багровом фейерверке 

мой друг Альберт сошёлся с сыном.

я припадал к его сединам

я припадал губами к ране,

большими, жадными глотками

я наполнялся лучшим другом

и где-то за полярным кругом

и за границами подкорки

где я, Альберт и пуд махорки

так радостно, товарищ мой

железнолицый, золотой

тому, как наш дует раскошен,

бьют Авель с Каином в ладоши,

все пушки, что на свете есть

ударят залпом в нашу честь.

так в волчьей яме я прозрел

молися богу как умел,

воздел глаза и замолчал.

я осознал, я осознал.

 

***

 

Його шлях туманний, але вкритий славою, пилом та потом – атрибутами справжніх філософів та поетів: Київська компанія. Серебрянське лісництво. Нью-Йорк. Часів Яр. Купʼянський напрям. «За особисту хоробрість».

 

Рядки ж, навпроти – живі. Надто, надто живі. 

 

***

 

я надел на винтовочный штык своё детское сердце.

как с любимий игрушкой, я с ним ковыляю впотьмах

пока в стылой груди пепелищем чернеет Освенцим

и алеет Дахау в раскаленных до звона мозгах.

 

в равнодушное небо стучусь обескровленным лбом,

проклинаю дороги следами истоптанных берцев

в переполненных барах ищу разговора с Христом,

по пустым переулкам несу на штыке своё сердце

 

***

 

Але – справжні. Не брешуть. 

Вбивають наповненістю, й вбивають правдою. І в цьому – Шталаг 364.

Історія солдата, людини та особистості – імʼя, яке вам доведеться віднайти самостійно.

Імʼя, закрите тайною людожерства та неприйняття, кровʼю та потом – людське, справжнє, живе. Імʼя, яке пише історію. 

Історія, яку варто запамʼятати.

 

Втім, хто ми без них?