Андрій Несміян – харківський митець-комбатант. Так, при чому це речення читається з наголосом на слові “харківський”. Він тримається цієї східноукраїнської ідентичності, так як вміють хіба що львів’яни, одесити і кияни. Звідси – специфічні регіональні особливості мови, якою він пише, окрема увага до походження, родових ознак, крові, сім’ї.
Це може бути центральна вулиця Харкова – Сумська.
По обидва боки маршрутки – Сумська,
Жінка, а не вулиця.
Реклама – дорога вперта й слизька,
Як після родов рожениця.
Це може бути рідне село:
14Люблю зимой вертатися додому.
“Я раб КПСС” – партак на Сонці,
Від сонця двері зачинили ломом,
Проміння віхтем залягло у ополонці.
Ішов – розлив у сніг городи.
У магазіні віники, вопроси і болти,
“І хто отець, якшо у роду – роди?” –
” Хреститимуть? І хто родився – може ти?”
Ця регіональна ідентичність в художньому плані відіграє дуже важливу роль. Автору хочеться бути повністю чесним з читачем, саме тому він не тримає в рукаві якісь секрети. Андрій Несміян у творах вдається до найбільш прямого способу говорити чесно – він пише те, що знає, те, чому довіряє, так, як би він це розказував друзям чи рідним. Суржиком, з вульгарними зворотами і примовками, в рваному стилі побутових розмов.
Я тобі сразу скажу – це дурка.
Ніхто не спасеться, і кажен утоне.
Всєлєнна – гола обпатрана курка.
Безстидне, безмосте і безпардонне –
Все, шо робилося тут і вчора.
Все, шо робитиму там і завтра.
Всєлєнна, ти дура, ти чорна покора,
Недаром тебе ета баба патра.
Його вірші чимось подібні на Вітменівські, в неймовірно буйній метафориці і в тому, як він описує реальність. Андрій буквально зображує речі так, як він їх бачить, чи, радше, так як він про них думає чи пам’ятає. Цей шалений потік думок, страху, ненависті, злості, доброти, любові – все зливається в єдину мелодію.
Я був і буду із медичної сім’ї,
Коли і кров, і піт малому спиртом сперлись,
Халат від мух ховає сухарі – твої,
І зошити – мої у бік тобі уперлись.
В цьому сенсі, вірші написані за час війни особливо цінні, адже вони дозволяють побачити війну не через рожеві окуляри суспільних стереотипів, а такою, якою вона є. В світі батальної кінохроніки, поезія Андрія – це записи з нашоломної камери, випадкові кадри на Андроїд, здоблені ефектами з Інстаграму, грубі і негармонійно оброблені. При цьому він, водночас, вдається до досить класичних римованих норм. Так, це зйомка на гоупро, коли форма – професійна, але зміст і наповнення, художні рішення – принципово любительські.
В февральській влажності я і ворона.
Шаги в караулі щитаю до ста.
Длиться холодна охорона і оборона
Дальнього автодорожнього моста.
Безкінечна скука наряду вночі.
Вдень вмісті з Савою ставим екран.
Динаміка – в танцях вогнів в печі,
Статика – рутина зудіння незатянутих ран,
Його світ дуже простий. “Від підвалу, де ротнік з утра дістає нам сонце” – пише він, бо сонце вставало разом з приходом ротного на позицію. “На утро по всьому ОТУ поміняють пароль. Туз-Король” – проговорює він стару примовку. Звідси ” прилетить касета, ми прокрутимо її, запустимо наше кіно” – простий армійський жартик. Звідси – така ж проста історія про таксу, застрелену чи не застрелену.
Військовий досвід автором подається як те, що б варто було б забути. Але він розповідає, ми слухаємо – все у його творах таке, як і було в реальності. Оцінювати мусить читач, автор просто проговорює як саме сприймалися їм події в той чи інший критичний момент.
Я забуду свист снарядний,
Я забуду як тріщать хребці,
Я забуду як тонуть морпіхи гребці,
Я забуду тягучі наряди.
Я забуду сладкий аромат посадки,
Я забуду одиночний у степу,
Я забуду змелене в крупу,
Шо ж останеться у остатку?
Я буду помнить: біжу зеленкой,
Вибитим садом в забутом селі,
І хати випалені, дорога в золі.
І такса, брошена переселенкой.
Такса оглухла, не чує виходів,
Такса зі мною іграється,
Такса репʼяхом горнеться
До моїх штанів.
Я чіпляюсь об неї, падаю, роздираю
Коліна, долоні. Де везіння мого межа?
Треба просто добігти до бліндажа,
Господи, хочу туда, не до раю.
Такса так каже своє «Люблю»,
Тяне зубами за берці мої,
Я кричав їй, я просив її:
«Одвяжись, одвяжись, бо ж тебе пристрелю!».
Пристрелю!
Пристрелю!
Чи пристрелив?
Давайте не будемо.
Знаєте, в такс глазкі такі, горошками.
Не судіть строго, не судіть мʼяко.
Багато тоді було – з переляку.
Багато було нехорошого.
