Кожного з нас на поля боїв Великої війни привів особливий шлях: бажання захистити Батьківщину та своїх близьких, намагання допомогти у боротьбі зі злом, випробувати свій характер та волю чи просто помститися. Проте якою б не була індивідуальна причина, вона неодмінно призвела до спільного в усіх випадках наслідку – переживання новітнього явлення прадавньої стихії – Війни.
З першим пережитим вибухом наші персональні світи розлетілися на безліч осколків. Перший постріл, перший приліт, перша контузія, перше поранення і перша смерть. Для багатьох межа між “вперше” нечутно, ніби міна, від якої вже не сховаєшся, змінилась на “востаннє”. Останній виїзд, останній набій та останній подих. А в тих, хто досі уникає сліпої долі, лишається ще мить – по тому як відступить вʼязкий страх – для усвідомлення, що щойно було не “востаннє”, але “крайнє”.
Ця куца мить буває затягнеться на роки і місяці. Це постпереживання зустрічі з відсутністю життя – рефлексія над тим, що неможливо осягнути.
Чому загинув хтось, але не я? Чому снаряд, що залетів в траншею, не здетонував? І звідки виникла та яма справа, у яку ти біжучи раптово впав, а FPV, що був за пів секунди біля тебе, вразив обгорілий стовбур над тобою? Де та межа, перетинаючи яку, відступить страх й навʼязливі думки, а все навколо обіймає безтурботність: тераси у кафе, клітчасті пледи, димний кальян, далекосяжні плани на життя, коктейль після роботи в пʼятницю? Хто і чому вирішує про смерть та про життя?
Подібні запитання наступають “після”. Супутники приречених на німоту переживань стихії смерті та всезнищення – Війни. Здається, памʼять, ніби диверсант, постійно воскрешає те, чого безрезультатно намагаєшся позбутись. Як з цим бути? Як поєднати заново ще теплі уламки після грандіозного розриву? Через мистецтво.
Якщо судилось бути чомусь “після”, то це прийде як образ. Мозаїка розірваних переживань, поєднаних жагою сформувати їх у “після”. Створити образ грандіозних катастроф і неосяжних втрат попри які ми творим те, що
Буде.
Метаромантика – це наша спроба сформувати Образ того, що було, з кожним по окремості й спільне з усіма, й створити таким чином те, що буде. Хай наша персональна памʼять, роздерта на шматки, слугує ґрунтом для
пророщення Нового.
